1 Був же хворий один, Ла́зар у Віфа́нії, із села Марії й сестри її Марти.

2 А Марія, що брат її Лазар був хворий, була та, що помазала Господа миром, і воло́ссям своїм Йому но́ги обте́рла.

3 Тоді се́стри послали до Нього, говорячи: „Ось незду́жає, Господи, той, що любиш його!“

4 Як почув же Ісус, то промовив: „Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, — щоб Син Божий прославився нею“.

5 А Ісус любив Марту, і сестру її, і Лазаря.

6 А коли Він почув, що нездужає той, то зостався два дні на тім місці, де був.

7 Після ж того говорить до учнів: „Ходімо зно́ву в Юдею“.

8 Йому учні сказали: „Учителю, таж допі́ру юдеї хотіли камінням побити Тебе, а Ти знов туди пі́деш?“

9 Ісус відповів: „Хіба дня не дванадцять годин? Як хто ходить за дня, не спіткне́ться, — цьогосвітнє бо світло він бачить.

10 А хто ходить нічно́ї пори, той спіткнеться, — бо немає в нім світла“.

11 Оце Він сказав, а по то́му говорить до них: „Друг наш Лазар заснув, — та піду́ розбудити Його“.

12 А учні сказали Йому: „Як заснув, то він, Господи, ви́дужає“.

13 Та про смерть його мовив Ісус, вони ж ду́мали, що про сонний спочи́нок Він каже.

14 Тоді просто сказав їм Ісус: „Умер Лазар.

15 І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви. Та ходімо до нього“.

16 Сказав же Хома, називаний Близню́к, до співучнів: „Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати“.

17 Як прибув же Ісус, то знайшов, що чотири вже дні той у гро́бі.

18 А Віфа́нія поблизу Єрусалиму була́, яких стадій з п'ятнадцять.

19 І багато з юдеїв до Марти й Марії прийшли, щоб за брата розва́жити їх.

20 Тоді Марта, почувши, що надхо́дить Ісус, побігла зустріти Його, Марія ж удома сиділа.

21 І Марта сказала Ісусові: „Коли б, Господи, був Ти отут, — то не вмер би мій брат.

22 Та й тепер, — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!“

23 Промовляє до неї Ісус: „Воскресне твій брат!“

24 Відказує Марта Йому: „Знаю, що в воскресіння останнього дня він воскресне“.

25 Промовив до неї Ісус: „Я воскресіння й життя. Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити.

26 І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?“

27 Вона каже Йому: „Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ“.

28 І промовивши це, відійшла, та й покликала нишком Марі́ю, сестру свою, ка́жучи: „Учитель тут, і Він кличе тебе!“

29 А та, як зачула, квапли́во встала й до Нього пішла.

30 А Ісус не ввійшов був іще до села, а знахо́дивсь на місці, де Марта зустріла Його.

31 Юдеї тоді, що були з нею в домі й її розважали, як побачили, що Марія квапли́во встала й побігла, подали́ся за нею, гадаючи, що до гро́бу пішла вона, — плакати там.

32 Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то припала до ніг Йому та й говорила до Нього: „Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат!“

33 А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжа́лобився та й звору́шився Сам,

34 і сказав: „Де його ви поклали?“ Говорять Йому́: „Іди, Господи, та подивися!“

35 I заплакав Ісус.

36 А юдеї казали: „Дивись, як любив Він його!“

37 А з них дехто сказали: „Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?“

38 Ісус же розжа́лобивсь знову в Собі, і до гро́бу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній наляга́в.

39 Промовляє Ісус: „Відваліть цього каменя!“ Сестра вмерлого Марта говорить до Нього: „Уже, Господи, чути, — бо чотири вже дні він у гро́бі“.

40 Ісус каже до неї: „Чи тобі не казав Я, що як бу́деш ти вірувати, — славу Божу побачиш?“

41 І зняли́ тоді каменя. А Ісус ізвів очі до неба й промовив: „Отче, дяку прино́шу Тобі, що Мене Ти почув.

42 Та Я знаю, що Ти за́вжди почуєш Мене, але ради наро́ду, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене“.

43 І, промовивши це, Він скричав гучни́м голосом: „Ла́зарю, — вийди сюди!“

44 І вийшов померлий, по рука́х і нога́х обв'я́заний па́сами, а обличчя у нього було́ перев'я́зане хусткою. Ісус каже до них: „Розв'яжіть його та й пустіть, щоб ходив“.

45 І багато з юдеїв, що посхо́дилися до Марії, та бачили те, що Він учинив, у Нього ввірували.

46 А деякі з них пішли до фарисеїв, і їм розповіли, що́ Ісус учинив.

47 Тоді первосвященики та фарисеї скли́кали раду й казали: „Що́ маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить?

48 Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, — і при́йдуть римля́ни, та й ві́зьмуть нам і край, і наро́д!“

49 А один із них, Кайя́фа, що був первосвящеником року того́, промовив до них: „Ви нічо́го не знаєте,

50 і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь наро́д мав загинути!“

51 А того не сказав сам від себе, але, первосвящеником бувши в тім році, пророкував, що Ісус за наро́д мав умерти,

52 і не лише за наро́д, але й щоб сполучити в одне́ розпоро́шених Божих дітей.

53 Отож, від того дня вони змо́вилися, щоб убити Його.

54 І тому́ не ходив більш Ісус між юдеями явно, але звідти вдавсь до околиць поближче пустині, до міста, що зветься Єфре́м, — і тут залишався з Своїми учнями.

55 Наближалася ж Пасха юдейська, і багато-хто з кра́ю вдались перед Пасхою в Єрусалим, щоб очи́стити себе.

56 І шукали Ісуса вони, а в храмі стоявши, гомоніли один до одно́го: „А як вам здається? Хіба Він не при́йде на свято?“

57 А первосвященики та фарисеї нака́за дали́: як дізнається хто, де Він перебува́тиме, нехай донесе, — щоб схопи́ти Його.