Job

Chapter 7

1 BEHOLD there is an appointed time for man upon earth, and his days are like the days of a hireling.

2 As a servant who eagerly longs for eventide, and as a hireling who looks to complete his job;

3 So have I inherited months of vanity, and wearisome nights are meted out to me.

4 When I lie down, I say, When shall I arise? and the night seems long; when I go to rest, I toss about till the dawning of the day.

5 My flesh is covered with worms, and my body with dust; my skin is shrunk, and falls apart.

6 My days are swifter than a weaver's shuttle, and are spent without hope.

7 O remember that the spirit is still alive; even yet my eye shall again see good.

8 The eye of him who has seen me shall rejoice no more; thine eyes are upon me, and vet I am gone.

9 As the cloud fades away and disappears, so he who descends to Sheol shall not ascend any more.

10 He shall return no more to his house, neither shall he recognize his place any more.

11 Therefore I will not restrain my mouth; I will speak in the anguish of my spirit; I will complain in the bitterness of my soul.

12 Am I a sea, or a sea monster, that thou settest a watch over me?

13 For I said that thou shalt comfort me, and I will be relieved of the pain of my sickbed.

14 And, behold, thou dost scare me with dreams, and terrify me through visions;

15 Thou hast drawn my life out of destruction, and my bones out of death.

16 I am despondent; I would not live for ever; leave me alone, for my days are vanity.

17 What is man, that thou shouldst destroy him? And that thou shouldst think of him;

18 And that thou shouldst visit him every morning, and try him every moment?

19 How long wilt thou not depart from me, nor let me alone till I swallow my spittle?

20 If I have sinned; what have I done to thee, O thou Creator of men? Why hast thou caused me to encounter thee? Thou hast become a burden to me.

21 Until when wilt thou not forgive my transgressions and remove my iniquity? For now I shall lie in the dust; and thou shalt seek me, but I shall be no more.

Йов

Розділ 7

1 Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!

2 Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

3 так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.

4 Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“ І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.

5 Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.

6 А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.

7 Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.

8 Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.

9 Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить,

10 не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.

11 Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:

12 Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?

13 Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,

14 то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене

15 І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.

16 Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!

17 Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?

18 Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.

19 Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?

20 Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?

21 І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.

Job

Chapter 7

Йов

Розділ 7

1 BEHOLD there is an appointed time for man upon earth, and his days are like the days of a hireling.

1 Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!

2 As a servant who eagerly longs for eventide, and as a hireling who looks to complete his job;

2 Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

3 So have I inherited months of vanity, and wearisome nights are meted out to me.

3 так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.

4 When I lie down, I say, When shall I arise? and the night seems long; when I go to rest, I toss about till the dawning of the day.

4 Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“ І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.

5 My flesh is covered with worms, and my body with dust; my skin is shrunk, and falls apart.

5 Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.

6 My days are swifter than a weaver's shuttle, and are spent without hope.

6 А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.

7 O remember that the spirit is still alive; even yet my eye shall again see good.

7 Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.

8 The eye of him who has seen me shall rejoice no more; thine eyes are upon me, and vet I am gone.

8 Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.

9 As the cloud fades away and disappears, so he who descends to Sheol shall not ascend any more.

9 Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить,

10 He shall return no more to his house, neither shall he recognize his place any more.

10 не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.

11 Therefore I will not restrain my mouth; I will speak in the anguish of my spirit; I will complain in the bitterness of my soul.

11 Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:

12 Am I a sea, or a sea monster, that thou settest a watch over me?

12 Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?

13 For I said that thou shalt comfort me, and I will be relieved of the pain of my sickbed.

13 Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,

14 And, behold, thou dost scare me with dreams, and terrify me through visions;

14 то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене

15 Thou hast drawn my life out of destruction, and my bones out of death.

15 І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.

16 I am despondent; I would not live for ever; leave me alone, for my days are vanity.

16 Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!

17 What is man, that thou shouldst destroy him? And that thou shouldst think of him;

17 Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?

18 And that thou shouldst visit him every morning, and try him every moment?

18 Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.

19 How long wilt thou not depart from me, nor let me alone till I swallow my spittle?

19 Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?

20 If I have sinned; what have I done to thee, O thou Creator of men? Why hast thou caused me to encounter thee? Thou hast become a burden to me.

20 Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?

21 Until when wilt thou not forgive my transgressions and remove my iniquity? For now I shall lie in the dust; and thou shalt seek me, but I shall be no more.

21 І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.